Вовк як персонаж російських казок

Тварини в казках являють собою певні людські типи: хитра лисиця, добрий і беззахисний заєць, сильний, але дурнуватий ведмідь. Відносини між такими персонажами - це людські відносини, людина як така в цьому світі «зайвий», і люди, як правило, не з`являються в таких казках.

З іншого боку, тварини, які ведуть себе як люди (кажуть, приймають рішення, дають поради і т.д.) нерідко з`являються в казках про людей. Вони ніби стають посередниками між двома казковими «всесвітами» - світом тварин і світом людей. Найчастіше як такого «посередника» виступає або кінь, або вовк. У казках же, цілком присвячених тваринам, вовк з`являється набагато частіше коня.

Примітно, що трактування образу вовка в російських казках практично не відрізняється від втілення його у фольклорі інших народів, що говорить про давність сюжетів, пов`язаних з ним. Тому, говорячи про образ вовка в російських казках, не можна замикатися в межах власне російського фольклору.

Вовк як негативний персонаж

У казках про тварин вовк найчастіше постає істотою агресивним, небезпечним - сущим розбійником, якого слід побоюватися. Один з найвідоміших прикладів такого роду - казка «Вовк і семеро козенят», відома не тільки в російській традиції. Зустріч з таким персонажем не обіцяє нічого хорошого навіть людині. Не випадково в сюжеті про Червону Шапочку, теж взятому Ш.Перро з європейського фольклору, саме вовк стає ворогом головної героїні.

Якщо вовка і вдається перемогти, то робиться це не силою, а хитрістю. Найчастіше це робить лисиця, якій традиційно приписується дане якість. Тим самим стверджується, що перемогти силу силою, агресію агресією неможливо.

Таке сприйняття вовка не дивно. Страх перед цими тваринами виник задовго до появи скотарства, для якого вони стали «ворогами №1». Нічого ірраціонального в цьому сторожі не було: вовк - хижак, цілком здатний загризти людини.

Страх поглиблювався нічним способом життя вовків. Ніч завжди лякала людей. У темряві погано працює зір - головний людський «постачальник інформації», людина стає беззахисною. Нічні тварини, добре орієнтуються в чужій і небезпечною для людини середовищі, ніколи не вселяли людям довіри. Особливо це відносилося до небезпечних хижаків, у яких вночі була перевага перед людиною.

Демонізація вовка погіршувалася бінарної опозицією «свій-чужий». До виникнення скотарства будь-яку тварину було з точки зору людини «чужим». Але якщо олень, наприклад, був певною мірою «своїм» тому, що його можна з`їсти, то вовк джерелом їжі не був. Стародавні люди не знали, що вовки - санітари лісу, а про те, що вовченя можна приручити, виростити і використовувати на полюванні, здогадалися далеко не відразу. Ніякої практичної користі від вовків вони не бачили, тому вовки в їхніх очах були абсолютно чужими людського світу. Чужий - значить, ворог.

Але, як це не парадоксально, не завжди вовк постає в казках негативним персонажем. І навіть такі знайомі з дитинства сюжети, як «Вовк і семеро козенят» та «Червона шапочка», не настільки однозначні, як може здатися.

Двоїстість вовка

Якщо в казках про тварин образ вовка більш-менш однозначна - жорстокий, але не наділений розумом розбійник, то в казках про людей вовк нерідко виступає в якості чарівного помічника. Саме про такий казковому вовка згадує А.С.Пушкин в поемі «Руслан і Людмила»:

«В темниці там царівна тужить,
А бурий вовк їй вірно служить ».

У казці «Іван-царевич і сірий вовк» саме вовк приходить на допомогу герою, і тут його вже ніяк не можна назвати негативним персонажем.

Двоїстість фольклорного образу вовка стає ще більш очевидною, якщо вийти за межі власне казки і поглянути на образ в більш широкому міфологічному контексті.

Примітна в цьому плані знаменита берестяна зошит новгородського хлопчика Онфима, відкрити завісу таємниці над внутрішнім світом дитини з середньовічної Русі. Малюнки в цьому зошиті втілюють звичайні хлоп`ячі мрії про подвиги і військової слави. Але один малюнок викликає подив: четвероноге істота, в якому вгадується вовк, а поруч напис - «я звір». Якщо хлопчик ототожнював себе з вовком-перевертнем, значить, цей персонаж не був негативним в його очах.

У «Слові о полку Ігоревім» згадується Всеслав, князь Полоцький, який «в ночі вовком нишпорив». Навряд чи це образне літературне вираження: літописи згадують, що цього князя «мати народила від волхованія», і автор «Слова ...» цілком міг приписати такій людині оборотничество.

Перевертень - це істота, що належить одночасно і світу людей, і світу дикої природи, який для стародавньої людини ототожнювався з миром потойбічним. Вовк, як уже говорилося, в силу особливої своєї «чужості» людині, є ідеальним виразом цього світу. Саме його вигляд треба прийняти, щоб стати причетним потойбічного світу. Тому оборотничество (спочатку - різновид магічної практики) зв`язується з вовчим виглядом.

Так вовк перетворюється в посередника між світом людей і потойбічним світом. Такий посередник необхідний людині, яка прибуває в «потойбічний світ» для обряду посвячення. Від цього обряду відбуваються багато казкові мотиви, в тому числі - мотив «важких завдань». У цьому світлі стає зрозумілим походження казкового вовка-чарівного помічника.

До обряду посвячення може сходити і сюжет про вовка, проковтує героїв казки. Як відомо, проковтнуті вовком козенята у фіналі благополучно повертаються до своєї матері-козі. І це зовсім не фальшивий «щасливий кінець», приклеєний до казки, щоб діти не плакали. Підлітки, що відправлялися в «царство мертвих» для обряду посвячення, теж в більшості випадків щасливо поверталися в село. У багатьох примітивних народів етнографи спостерігали хатини, де проходив обряд, побудований у вигляді голови тварини. Ця тварина як би «ковтати» посвятять. Ймовірно, подібні звичаї існували і у праслов`янських народів. Вовк, проковтує, а потім відпускає героїв казки - віддалений відгомін таких звичаїв.

Вовк в російських казках і в російській фольклорі взагалі - персонаж двоїстий, якого не можна однозначно назвати ні позитивним, ні негативним. Ця двоїстість пов`язана з старовиною образу, що минає корінням у язичницькі часи.